Спеціально до Міжнародного дня сміху ми підготували для вас низку гуморесок від кращих володарів поетичного слова, в яких українець напевне зможе упізнати себе. Або ж принаймні свого ближнього…
Посміхайтесь. Кажуть, що сміх продовжує життя
Також вам може бути цікаво: Веселі привітання з 1 квітня: прикольні вірші, проза та смс
Степан Олійник, “Йшов автобус на Полтаву”
По білету і по праву
Кожен зручно в крісло сів.
Проти ночі на Полтаву
Курс узяв автобус “Львів”.
І висловлює бабуся
Водію тривогу-страх:
— Я Лубни проспать боюся,
Розбуди мене в Лубнах!
Не забудь лише, синочку!
— Добре, добре! — той прорік.
Сіла бабка у куточку
І схилилася набік.
Та водій — аж за Лубнами
Спохвативсь, що винуват.
Розвернув машину з нами
І везе стару назад!
Чортихається, не в дусі
(Хоч із власної вини!).
Врешті став і до бабусі:
— Вигружайтеся! Лубни!
А бабуся із куточка:
— Їдь, синок! — рукою мах.—
То казала мені дочка:
«З’їж таблетку — у Лубнах!».
Сергій Притула «Наша Галя – молодець!»
Полетіла до Єгипту з чоловіком Галя,
Вбралася у все новеньке: заглядітись – краля!
Про чоловіка теж подбала, є й йому обновки.
Ну як обновки?
Все то саме, що й торік – плюс ще дві футболки.
…Здали вже вони багаж, пройшли паспортний контроль,
Каже Галя: «Тре купити у Єгипет алкоголь.
Чула, каже, що в Єгипті ллють туристам лиш шмурдяк,
А ти в мене, любий Коля, – не село і не дурак!» –
І погнала в д’юті–фрі*, як підстрелений сайгак.
Між рядами з алкоголем наша Галя походжає,
скільки всього і смачного, а що вибрати – не знає.
– Коля, може будеш віскі, може, хочеш «Хеннессі»?
Чи подивимося збоку, що беруть собі усі?
А тим часом тишком–нишком Коля брав усе підряд:
Віскі, пиво і текілу – перейшов на інший ряд.
Ще добрав горілки трохи, не забув про запивон,
І, тарабанячи пляшками, в літака пішов салон.
Галя Колю наздогнала – дала йому прочухана,
що без неї робив вибір: «Не дай Бог з Івана пана!»
Врешті всілися в салоні – дивляться на стюардесу.
– Коля, а чого вона маха руками? Нашо мені того стресу?
Я не вчила мову жестів, я у них – ні бе, ні ме…
Ей, шановна, мій Микола – не глухе і не німе!
Розігнавсь по злітній смузі, висоту набрав літак,
Капітан по гучномовцю пасажирам – так і так:
«Висота в нас десять тисяч, летимо у Хургаду,
Не забудьте пристебнутись, як потрапимо в біду.
Якщо буде турбулентність – нами трохи похитає,
На такий випадок кожен з вас пакетика десь має…»
Галя каже: «Любий муже, хочу щось тебе спросить:
перший раз летіти страшно – може, страх той… загасить?»
А Миколу, ясне діло, два рази просить не треба.
В нього – стрес: він сидить в кріслі
– і бозна–де посеред неба…
Поки Коля діставав д’ютіфрішне із полиці,
Галя з сумки харч виймала – від ковбас до паляниці.
Мала шинку, трохи хрону, десь зо триста грам кров’янки,
стільки само салькісону… Вінегретика пів банки.
У фользі варені яйця, в сірниковій пачці сіль.
Трохи сиру і сметани, є запечений ще кріль…
Галя взяла всьо потрохи, наша Галя – молодець!
Не забула про капусту, у лоточку – холодець.
Ще згадала: на дні сумки має грушку й трохи слив…
Повернулась до Миколи – а Микола вже налив!
Та не встигла пригубити – прибігає стюардеса
І з розгону починає ставить палки у колеса:
«Громадяни, майте спокій, в нас не можна зі своїм!»
Галя каже: «Успокойся, я це зара миттю з’їм!»
І почали тостувати: Галя – Колі, Коля – їй.
«Ну, за тебе, моя жінко!» – «І за тебе, муже мій!»
«Щоб щасливо долетіти, за батьків і за дітей,
Щоб всі здохли вороги, за країну, за людей,
І за всіх, хто в літаку, і всі разом: «Будьмо, гей!»
На ковбасні аромати підтягнулись пасажири,
Ну спочатку небагато – чоловіка три–чотири,
Але ж треба розуміти силу шиночки із хроном –
За годину в літаку вже бухало пів салону!
Всі братались, обіймались, як же весело було –
заспівали навіть гімн і про Путіна – х…йло!
Київ, Ніжин, Балаклея, Миколаїв, Чернівці –
Позбирались з України геть з усіх її кінців.
І ніхто їх не ділив – западенець чи східняк,
Чи «по рускі» розмовляєш, чи на мові, чи ще як.
І на піку того щастя когось Коля обійняв –
І питає: «А за кого, друже, ти скажи голосував?»
Рівно через три хвилини Коля слав людину «нахєр»,
Галя рвала тьолці патли, та плювала їй в лице…
Хтось комусь пхав в морду пляшку,
хтось фольгу, а в ній – яйце…
Розділились на дві групи й билися зі всьої сили
«Грьобані порохоботи» і такі ж «зеленофіли».
За секунду від братерства ані грама не зосталось –
Всі махали кулаками, навіть діти матюкались…
«Ах ви ж грьобані «бандєри» – «Чуєш, сєпар, рот закрий!»
«Пішла в дупу стюардеса!» – «Не дивись на нього – бий!»
…Заховались в туалеті наші Галя і Микола:
в неї – порвані обновки, в нього з носа юшить кров…
Галя каже: «Слухай, Коля, що це тільки шо було?
Я собі якось інакше уявляла «Ол інклюзів» *…
Що хорошого у тому, коли б’ють ногами в пузо?
Я хотіла повалятись коло моря на піску,
А валялася в проході з синяками на боку…»
Коля витер з носа юшку, розчаровано зітхнув:
Каже: «Слухай, люба жінко, шо я тільки що збагнув.
Все життя я жив правдиво – правила не нарушав,
Не плював я у криницю, за буйки не запливав,
Взимку все ходив у шапці, де робив, то там не спав,
Навіть премію від тебе я в заначку не ховав…
Не навчили мама й тато, не навчив і інститут
Тої істини, яку я зрозумів сьогодні тут:
«Вже якщо ти сів бухати з незнайомими людьми –
Про політику розмову ти ніколи не веди!
Говоріть про «Гру престолів», про природу, про дітей,
Скільки лайків в інстаграмі, скільки в двигуні коней…
Щоб зробити з українців за секунду ворогів,
Як ти бачиш, люба Галю, нам не треба москалів!»
Галя каже: «Завжди знала, що ти в мене – дуже мудрий чоловік,
Там ще пляшка є горілки, йдем, натреш побитий бік…»
Павло Глазовий, “Як вареники варили кум і я”
Кум поїсти неабиякий мастак.
Йому жінка, що не зварить, все не так.
Вередує: — Як з’їдаю твій обід,
Наче гирю закладаю у живіт.
Он торік я в ресторані,— каже,— був…
Ледве миску з деволяєм не ковтнув.
Там таку дають підливку — смак і шик!
З нею з’їсти можна власний черевик.—
Раз в неділю ми остались без жінок:
Подались вони раненько на товчок.
Ми із кумом закурили, сидимо.
Кум наліво, я направо — плюємо.
— Не зоставили нам їсти, то й нехай…
А ми зваримо вареники давай!
Налили ми в ночви свіжої води.
Півмішка муки засипали туди.
Я качалку взяв, а кум мій — макогон,
Тісто туго замісили, як гудрон.
Дріжджів кинули дві пачки — красота!
Потім перцю і лаврового листа.
Тісто витягли на стіл ми та й січем —
Я ножакою, а кум мій сікачем.
В казані кипить, аж піниться вода.
Я ліплю, а кум вареники вкида.
На вусах у мене тісто, в нього сир.
Кум по кухні походжа, як командир.
— Хай живіт,— говорить,— лопне, а жінкам
Отакунького вареничка не дам!
В казані вода вирує, булькотить.
Сир гарячий нам на голови летить.
Покипіло так не більше двох годин,
Бачим: збились всі вареники в один.
Ми вареник той штовхаємо до дна,
А він лізе, випирає з казана.
Кум говорить: — Ну, нехай вже буде так.
Покуштуємо, яке воно на смак.
Поділили ми вареник, сидимо.
Кум виделкою, я ложкою — їмо.
Я помалу ремиґаю, кум жує.
— Ну,— цікавиться,— як враження твоє? —
Я показую на пальцях і стогну:
Зуби злиплись, язика не поверну.
В кума очі лізуть з лоба — не ковтне.
Просить: — Стукни по потилиці мене! —
Я як двину його в шию кулаком!
Тут відразу нам полегшало обом.
Кум затявся на своєму: — А жінкам
Я однаково й понюхати не дам! —
Те, що я не з’їв і кум мій не доїв,
Потаскали кабанові ми у хлів.
А кабан понюхав тісто, кашлянув,
Перекинувся в баюру і заснув.
Кум штовха його: — Пардон, мусьє кабан!
Вибачайте, я не знав, що ви — гурман.
Може, й ви вже захотіли в ресторан? —
І надів йому на голову казан…
Павло Глазовий, “Про пілюлі й порошки”
Занедужав наш Омелько,
Кілька літ хворів.
Побував у кабінетах
Всяких лікарів.
Порошки й пілюлі всякі
Без кінця ковтав,
Доки висох, як тараня,
Аж зеленим став.
На дослідження недавно
Він в лікарню ліг.
Терапевт його облапав
З голови до ніг.
Всю історію хвороби
Пильно прочитав:
Скільки з’їв пілюль Омелько,
Скільки поковтав.
Прочитав і довго думав:
Дати щось нове –
Порошки якісь, пілюлі?
Чи нехай живе?..
“Українське сало” Павло Глазовий
Над безмежним океаном
Лайнер проліта,
А в салоні дід старенький
Сало упліта.
Пахне салом українським
На увесь літак.
Підбігає стюардеса
І говорить так:
– Командір наш сало любіт,
Он у нас хохол.
Просіт он кусочок сала
Принести на стол.
Настовбурчились у діда
Вуса, наче дріт.
– Він не буде їсти сала, –
Відмовляє дід.
Вертається стюардеса
Через п’ять хвилин.
– А у нас любітєль сала
Єсть єщо одін.
– А це ж хто? – старий питає.
– Наш второй пілот.
Он хохол і любіт сало –
Щирий патріот.
Дід серветкою утерся:
– Дівко чи мадам,
Він не буде їсти сала,
Повторяю вам.
Стюардеса пильно в очі
Дивиться йому.
– Як це так – не буде їсти… –
Поясність чому.
Дід насупився сердито:
– Поясню, мадам.
Той і цей не будуть їсти
Тому, що не дам.
Українцям дав би сала,
Дав би й хліба шмат,
А хохли нехай ковтають
Їм рідніший мат.
Олексій Домницький, «Золоте весілля»
В діда Гната у сім’ї
Визначна подія —
Півстоліття вже у шлюбі
Він й баба Надія.
Поз’їжджалась дітвора,
Правнуки, онуки.
Зайшов сільський голова,
Щоб потиснуть руки.
Завітали всі сусіди,
Родичі, знайомі,
Журналісти із видання
«Село на підйомі».
Добрих слів наговорили,
Щось й подарували,
Довгих років «молодятам»
Щиро побажали.
Під кінець вже журналісти
До баби звернулись:
«Ви б за діда знов… якби
Роки повернулись?»
«За оцього? Та ви що?!
Бузувір, та й годі.
Та не знайдете такого
Більше у природі!
Ходить, бурчить, чіпляється,
Все йому не смачно.
А на мене ж задивлялись
Хлопці кращі значно.
Із ним молодість моя
Так хутенько збігла…
Я б за нього не пішла…
Я б за ним побігла.
Глазовий Павло Прокопович “Футляр”
Оженився сивий, узяв молоденьку
Жваву та веселу жіночку гарненьку,
Що старі ревниві, то вже річ відома.
Дід боявся жінку залишати дома,
А тому, женившись, він не гаяв часу
І купив футляр той, що для контрабасу.
Та й носив усюди жіночку в футлярі.
Якось він, спіткнувшись, впав на тротуарі.
Відлетіла з тріском кришка із футляру,
І старий побачив у футлярі пару.
Хтось уліз до жінки уночі чи вранці —
Так ото й лежали, наче шпроти в банці.
Ой не жить старому з молодою в парі,
Бо її сховати важко і в футлярі.